Обійми Дощу

Під Хмарами

Я йду під хмарами,
Що плачуть, Мов ображене дитя —
Зворушливо і сильно
Колись ми марили
Про спільне щастя й вічні почуття
Так впевнено і вільно.

Небесні сльози
Омивають землю подихом весни —
Вона до цього звикла
Кохання, може,
Й розквітало серед мрій і теплих снів…
Та маревом і зникло.

— Володимир Агафонкін

Мертве Дерево І Вітер

Погаслий свiт очей моїх
Не здатен освiтити шлях
До мрiй, що зберегти не змiг,
Перетворивши в попiл, прах.

Життя тепер – холодна нiч.
Пронизуючи плоть наскрiзь,
Заглушуючи смертний клич,
Знов робить черговий порiз.

Чи витримаю я цей бiль?
Чи слiд менi чекати свiтла?
Чи не покинути цей бiй
Мiж мертвим деревом i вiтром?

Щоб не брехати вже собi,
Що все гаразд, до посивiння —
Чи не покинути цей бiй
Мiж iснуванням i спасiнням?

Як мертве дерево, стою,
Не в змозi зберегти надiю,
Бо до життя любов свою
Я повернути не зумiю.

Не хочу бiльше чути слiв.
Менi набридло iснувати.
Хоч я чекаю безлiч днiв,
Душа не може вже чекати.

Чи витримаю я цей бiль?
Чи слiд менi чекати свiтла?
Чи не покинути цей бiй
Мiж мертвим деревом i вiтром?

У всьому винен тiльки я,
Тепер засуджений страждати.
Чи не залишити життя,
Коли не болiсно вмирати?

— Володимир Агафонкін

Зоренько Моя

Люба моя, мила, зоренько, де ти?
Як мені жити без світла, в пітьмі?
Скільки ще можу тебе я молити?
Як же, коли знов зустрінемось ми?

Світ цей без тебе я бачить не хочу —
Все в ньому тягне мене до землі.
Сльози завжди застилатимуть очі,
Поки очей не побачу твоїх…

— Володимир Агафонкін

Її Душі Зів'ялі Квіти

Розбитих мрій
Не повернути.
Настанув час журби і смути…

Це ангел мій
Стомився гріти
Її душі зів’ялі квіти.

В сердець одвічній боротьбі
Кохання спричиняє біль.
Чи має значення життя,
Якщо загинуть почуття?..

Спливає час,
Минають роки…
Набридло. Хочу вічний спокій.

Немає нас…
Є лиш самотність,
Що хворої жадає плоті.

Чи душу промайне журба,
Якщо не будеш ти моя?
Це темна, болісна доба.
Почуй, як гірко плачу я…

Ненавиджу кохання,
Що душу ставить під удар,
Підсилює страждання
У світі вічних темних хмар.

Ненавиджу надію
Що в душу встромлює свій ніж,
Що серцем володіє
В той час як доля твердить “ріж!”

— Володимир Агафонкін

Згасаюча Осінь

Вітер восени
Без почуття вини
Зриває листя

Час невпинно йде,
Й не розумієш, де
Ти помилився

В останній час, останню мить осінньої краси
Вертаючись туди, де бути вже не має сил
Де зранку всюди іній замість чистої роси
Попереду я бачу тільки холод й смерть,
І цей тягар мені нести…

Скільки не благай, —
Покриють рідний край
Померлі трави

Вони, колись зелені,
Між небом і землею
Не обирали

В останній час, останню мить осінньої краси
Вертаючись туди, де бути вже не має сил
Де зранку всюди іній замість чистої роси
Я маю вибір між землею й небесами,
Й цей тягар мені нести…

— Володимир Агафонкін

Зимова Елегія

Ліс…
Вкритий снігом ліс.
Під величним небом,
Серед білих гір.

Ніч…
З лісом віч-на-віч.
Чую тільки тебе,
Стримуючи зір.

Вір
Кришталевих озер очам.
Не покину серцем
Цей пречистий храм.
Я душею й думками там…

Тиснуть тисячі темних брам.
Кров так сильно бьється…
Що я втрачу і що віддам —
Все одно залишусь я там…

Серед ночі,
Під гілками,
У озерця
Крижаного
Заплющу очі,
Замерзнуть рани,
Забьється серце —
Нема нікого,

Тільки вітер,
Та й дерева,
Сніг лоскоче,
Укриває,
Крига вкрита
Кришталева —
Такі ночі
В мого Раю…

В снах розчиняючись, біль промине
І все-таки щось непокоїть мене
Серце все швидше і швидше стучить
Немов відчуває загибелі мить
І по секундам відстукує час
Ось воно – справжнє життя без прикрас
А що має сенс, якщо скоро помру?
Аж раптом примара продовжує гру!..

В мить з пошматованих сірих небес
Зірветься шторм як розлючений пес
Вдарить поривом та й вдарить іще
Хиткі будівлі розтрощить у щент
Тисячі вирве із корнем дерев
Повітря пронизить вбиваючий рев
І всіх поховає у білій труні
Вітром безжальним пробуджений сніг

— Володимир Агафонкін

Самотні Ночі

Згадую теплий вечір, —
Це було, мов учора, —
Тримавши тебе за плечі,
В очах бачив синє море —
Бавився сяйвом місяць
В воді чистій і прозорій,
Й під хвиль колискову пісню
Чарівно ясніли зорі…

Нічого я більш не хочу,
Нічого мені не треба,
Тільки в рідні дивитись очі
І бачить безмежне небо,
Дні і весняні, й літні,
І восени, і взимку
За руки тримати рідні,
Відчути тепло й підтримку…

Тихо тобі шепочу
Шелестом світлого ранку,
Ніжно тебе лоскочу
Теплим дощем на світанку,
Дивлячись небом в очі,
Тільки сказати хочу —
Вип’ють самотні ночі
Душу твою до останку.

— Володимир Агафонкін

Дорогою Вічності

Дорогу твою не змінити —
Вона оповита голими гілками
Й камінням під ногами.

Але ти зможеш повернутись,
Усе забути і мене знайти —
Я чекаю, йди…

Приспів:
Ти побачиш світ моїх снів.
Ти почуєш пісню небесних птахів
І відчуєш свободу ночей,
Що розкидують зорі на небосхил.

Я зруйную віру печер.
Я збудую храми вічних озер,
І ми вийдемо в неосяжні лани
Танцювати під дощем.

У серці, бо поряд різні люди,
Спокою не буде й воля рветься в тебе
Як місяць в денне небо

І я знаю, що ти скоро
Перетнеш це море чорної води —
Я чекаю, іди…

Приспів.

Думки застигли у скульптурах,
І лежать в тортурах теплі білі дні,
Що воскресають навесні

І ти надію не втрачай
І не поспішай сюди зійти —
Я чекаю завжди…

Приспів.

Це стрибок до сірих вершин.
Це початок буття нової душі,
Що не буде шукати себе
І блукати лісами на самоті

Ти поринеш у світ моїх снів.
Я проведу тебе до сивих степів,
Де чекає вічне життя
Й вільний подих кришталевих ідей

— Микола Кривонос

Я і Ти

Це я і ти, це ти і я —
Єдина й віддана сім‘я

І пам‘ятєш, як колись,
У юні мрійливі роки,
Ми разом подумки неслись,
Минаючи лихі віки?

Як, повертаючись додому,
До тебе у хиткі долоні,
Я відчував блаженну втому
І вільний внутрішній вогонь…

Де я і ти, де ти і я?
Немає нас біля вівтаря.

І, на відміну від птахів,
Нема в нас спільного гнізда,
Немає стоптаних шляхів
І вся земля немов чужа.

Хоч серце я твоє люблю
Й наврядчи хочу жить без нього,
Й якось тебе там віднайду,
Та поки що не маю змоги.

Ось я і ти, ось ти і я —
В провалля мчить й не бачить вороття.

Все, що колись було, зникає,
Та з кожним кроком сподіваюсь,
Що доля знов нас поєднає.
Збираю сили, та, нажаль,

Злі язики годують брудом,
Обманом втоплюють в роздорі,
Торочать про нове минуле
Й застерігають від повторів.

Це я і ти, хоч і єдина,
Проте вже майже зруйнована країна.

— Микола Кривонос

Світанок

Я не бачу більше слів,
Що б збирали все що плине
У душі, немов єдине
Що залишилось — це спів.

І не чую, як летить
Вільним птахом без сумління,
Без речей і без коріння,
Сіра вбивця мить.

Я не втомлююсь повзти,
Пробиваючись крізь грати,
Щоб піднявшись збудувати
Всі зруйновані мости,

Щоб відчути без прикрас,
Мов духмяні дикі квіти
Віють без страху змарніти,
Поки ще є час.

Приспів:
Мов ковдрою білою
Землю укриє снігами,

І сонце, звільнившись,
Розтопить гаї
Із бурхливими річками,

Могутні дерева
І трави розквітнуть,
Вітаючи світанок —

Так світ, прокидаючись,
Знову загоює рани.

Ось поріг і власний дім,
Що зустріне із вітанням,
Ось мільйон речей і пам‘ять
Про роки, прожиті в нім.

Вже немає сил нести, —
Знаєш лиш, що не останній,
Хто вже втратив сподівання
Так само як і ти.

Приспів.

І недри, вдихнувши,
Втамують пронизливий голод,

Повітря змішає
Майбутнє з минулим,
Розвіє їх навколо,

Щоб світ знов піднявся
Міцними новими руками —

Та якось не віриться в те,
Що це станеться з нами.

— Микола Кривонос